"Ти йдеш з Росії!" — вигукнув українець, котрий, незважаючи на всі перешкоди, що зустрічалися на його шляху під час адаптації до радянського суспільства, зумів досягти неймовірних результатів, ставши олімпійським чемпіоном. Він не лише подолав безліч спор

Хоча українські біатлоністи досягли значних успіхів після отримання незалежності, в період радянської епохи країна не могла похвалитися помітними досягненнями у зимових видах спорту. Це створювало безліч труднощів для спортсменів, які мріяли представляти свою країну на міжнародних змаганнях під прапором Союзу. Навіть будучи частиною національної команди, вони часто стикалися з перешкодами на шляху до здобуття олімпійських медалей. Однак ситуація почала змінюватися на краще з приходом до Києва біатлоніста Івана Бякви.

У 1972 році спортсмен із Кіровської області, Росія, завоював золоту медаль в естафетному бігу на Олімпійських іграх, що стало визначною подією в його спортивній кар'єрі. Ця перемога стала потужним стимулом для його наступного кроку — переїзду до Києва, де він прагнув вдосконалити свої навички. Попри тиск з боку спортивних організацій, які погрожували йому виключенням з національної команди, він залишився вірним своїм переконанням. Бяков продемонстрував вражаючу рішучість, усвідомлюючи, що його мета полягає в популяризації спорту. Після переїзду до української столиці він знову здобув золоту медаль на Олімпійських іграх, що значно сприяло розвитку біатлону в Україні.

У ЯСКРАВОМУ СВІТЛІ СТАДІОНУ. Бяков з'явився на світ у складний період, коли його рідна земля переживала жахи війни, що принесла безліч страждань. У 1944 році він став шостим з восьми дітей у своїй сім'ї. "Наша любов не мала меж," - з усмішкою згадував згодом відомий біатлоніст, підкреслюючи, як його батьки з неймовірною відвагою виховали таку велику родину. Незважаючи на те, що навчальний заклад знаходився всього за вісім кілометрів, хлопцеві щодня доводилося долати цю відстань.

У зимові місяці Кіровська область стикалася з надзвичайно низькими температурами, які іноді падали до -40 градусів за Цельсієм. Сильні снігові замети ускладнювали пересування, змушуючи мешканців використовувати сани або лижі для подолання великих відстаней. Ці суворі випробування, з якими Іван зустрічався в юності, стали важливим етапом його особистісного зростання, зміцнюючи фізичну витривалість і формуючи характер, здатний справлятися з різними життєвими викликами.

Після закінчення школи Іван вирішив продовжити освіту в аграрному технікумі, вибравши спеціалізацію в бухгалтерському обліку. Проте його захоплення не обмежувалося лише навчанням: Іван активно займався спортом. Він демонстрував свої навички в різних спортивних секціях, беручи участь у змаганнях з легкої атлетики, лижних гонках та стрільбі, неодноразово вражаючи всіх своїми досягненнями та вмінням.

Тільки на третьому році служби в прикордонних військах Казахстану начальник відділу фізичної підготовки звернув увагу на талановитого спортсмена і запропонував йому випробувати свої сили в біатлоні. Цей момент виявився доленосним для Бякова, адже він зрозумів, що поєднання стрільби та лижних гонок – це те, про що він мріяв усе своє життя.

Після того як Іван завершив свою службу в армії, він знайшов роботу прибиральником на стадіоні в маленькому містечку Кірово-Чепецьк. Його місячний заробіток становив лише 60 рублів. Незважаючи на матеріальні труднощі, він зберігав оптимізм, сподіваючись на краще майбутнє. Іван вирішив повністю зануритися у тренування, і його невпинна відданість спорту швидко дала свої результати: він отримав контракт з національною збірною СРСР. На Олімпійських іграх 1972 року, які відбулися в Саппоро, під час своїх перших міжнародних змагань у статусі професійного спортсмена, Іван здобув золоту медаль у естафетному бігу.

«ЗОЛОТИЙ» ПІСЛЯ КОНЬЯКУ. Цей епізод дійсно вражає, адже Бяков зазвичай уникає вживання алкоголю. Проте ця подія стала винятковою: свій єдиний титул чемпіона СРСР він виборов після святкування, під час якого насолодився рясною порцією коньяку. Напередодні важливих змагань його відвідав викладач технікуму, і їхня нічна розмова за цим напоєм залишила незабутні спогади у пам’яті спортсмена. Результати змагань стали справжнім тріумфом: він вразив усіх однією з найзахопливіших гонок у своїй спортивній кар’єрі.

Біатлоніст завжди дотримувався принципів чесності та етики у своїй спортивній практиці, рішуче відмовляючись від будь-яких заборонених методів, які могли б зганьбити його успіхи. Проте в 1970-х роках у Радянському Союзі активно застосовували різноманітні форми допінгу. Напередодні Олімпійських ігор у Інсбруку члени національної команди проходили спеціальні процедури в Москві, в ході яких у них відбирали близько 300 грамів крові. Цю кров зберігали в замороженому вигляді, а потім повертали спортсменам, щоб підвищити їхні результати на змаганнях.

Усі ці події відбувалися в атмосфері таємниці, і ми навіть підписали угоду про нерозголошення. Тоді методи, що використовувалися для покращення фізичної витривалості, не вважалися "кров'яним допінгом", а інформації про потенційні наслідки таких практик було надзвичайно мало. Бяков наголошує, що відмова від цієї медичної процедури могла призвести до виключення з команди.

Втеча з Росії. Після завершення Олімпійських ігор Бяков почав активно шукати нові можливості для продовження свого навчання. Його часті поїздки до України, де він брав участь у спортивних змаганнях, стали основою для формування важливих контактів з місцевими тренерами. Одним із найцінніших став зв'язок із досвідченим Борисом Зоріним, який став надійним наставником для молодого спортсмена. Ці знайомства спонукали його ухвалити рішення подати документи до Київського інституту фізичної культури. Дізнавшись про його наміри, столиця Української РСР запропонувала йому вигідні умови для проживання.

Візит біатлоніста в Україну став важливим поштовхом для активних дискусій у суспільстві, знову висвітливши критично важливі, але все ще нерозв’язані питання, що виникли ще за радянських часів. Ця подія спричинила відновлення давніх суперечностей між різними республіками. Спортсмени з цього регіону, володіючи значними здібностями, часто намагалися знайти своє місце в російській спортивній системі. Однак їхні інтереси, на жаль, залишалися непоміченими, змушуючи їх обирати менш вигідні альтернативи.

В нещодавньому інтерв'ю на сайті fakty.ua голова російського Спорткомітету, що відповідає за лижні види спорту та біатлон, Бяков висловив свої міркування щодо сучасних викликів у світі спорту. Він із сумом зазначив: "Ви залишаєте країну, де була збудована вся необхідна інфраструктура для вашого зростання!" Після цього Бяков запропонував Павлову, керівнику Спорткомітету СРСР, виключити Івана з національної команди та позбавити його звання заслуженого майстра спорту.

У Москві відбулася незвичайна зустріч з президентом Федерації, під час якої мені були висунуті серйозні звинувачення у зраді національним інтересам і спробах нав'язати власні погляди. Я рішуче спростував ці обвинувачення, підкресливши, що не маю жодних причин для вибачень, оскільки освіта завжди займала важливе місце в моєму житті. Україна залишається невід'ємною частиною нашої спільної культурної спадщини. "Вчіться, але не розраховуйте на підтримку національної команди," - зауважив заступник голови. Обласна організація партії також долучилася до цієї дискусії, хоча на той час я ще не був членом КПРС. Ці спогади залишаться зі мною на все життя, - з ностальгією ділиться чемпіон, згадуючи про цей важливий етап.

Команди, які очолює Бяков, не змогли скористатися шансом взяти участь у змаганнях, а причини втрати ним звання заслуженого майстра спорту залишаються невідомими. Проте, незважаючи на всі труднощі, біатлоніст не має наміру відмовлятися від своїх цілей: після переїзду до столиці він активно займається індивідуальними тренуваннями. Завдяки його керівництву українська команда здобула золото в естафеті під час відбіркових змагань до чемпіонату світу "Іжевська гвинтівка". Олімпійський чемпіон тренується без рукавичок навіть при температурі -20 градусів, демонструючи унікальний підхід до спорту. Він ділиться своїми враженнями: "Біжу, і чую, як люди навколо вигукують: 'О-о-о, українець без рукавиць на трасі!'"

Коли Іван прибув на Кубок СРСР, організований для підготовки національної команди до Олімпіади 1976 року, його участь не викликала особливих сподівань. Проте, всупереч усім прогнозам, Бяков, незважаючи на численні попередні невдачі, раптово здобув перемогу у цьому турнірі. Цей несподіваний тріумф змусив спортивний комітет переосмислити свої уявлення про його можливості потрапити до складу збірної.

У НОВОМУ СВІТІ. У 1976 році, під час зимових Олімпійських ігор в Інсбруку, Бяков здійснив вражаючий прорив, ставши першим українським атлетом, який приніс золоту медаль своїй країні, виступаючи в складі радянської естафетної команди. Проте шлях до цієї важливої перемоги був наповнений численними викликами та труднощами, серед яких були й несподівані технічні проблеми.

Бяков розпочав гонку, демонструючи вражаюче лідерство, і швидко набрав перевагу у понад 40 секунд над своїми конкурентами. Проте на 200-метровій ділянці траси трапилася непередбачена ситуація: один із пластикових елементів його черевика виявився пошкодженим, що призвело до проблем з фіксацією. У критичний момент біатлоністу довелося продовжувати змагання, використовуючи лише одну лижу і імпровізуючи з іншими способами підтримки. На щастя, поруч був француз Жерар Берже, який своєчасно прийшов на допомогу та передав Бякову свій черевик. Хоча нове взуття виявилося на три розміри більшим, Бяков швидко адаптувався і знову включився в боротьбу, намагаючись надолужити втрачені секунди. В результаті, йому вдалося здобути перемогу в естафеті.

Після завершення своєї спортивної кар'єри Іван Іванович розпочав нову етап у своєму житті, ставши активним членом технічного комітету Міжнародної федерації біатлону. У період з 1992 по 1998 роки він очолював Федерацію біатлону України, невтомно підтримуючи ініціативи Національного олімпійського комітету. Його значний внесок у розвиток цього виду спорту отримав визнання на міжнародній арені. Крім того, Іван Іванович відіграв вирішальну роль у формуванні першої жіночої команди, яка принесла Україні золоту медаль — ця перемога стала знаковою в історії українського спорту. Серед видатних спортсменок, які входили до складу цієї команди, слід зазначити Олену Петрову, Валентину Цербе та Олену Зубрилову.

Ця зворушлива оповідь залишила глибокий слід у його душі. Бяков одного разу відчув справжнє щастя, занурений у атмосферу домашнього затишку, насиченого яскравими спогадами. Проте все змінилося в листопаді 2009 року, коли його дружина відійшла у вічність. Їхня романтична історія почалася в кінотеатрі, де між ними зародилася особлива емоційна прив'язаність. Валентина подарувала йому двох доньок і сина, але численні спортивні досягнення часто вимагали від нього непростих рішень, змушуючи жертвувати безцінними моментами з родиною. На жаль, йому не завжди вдавалося бути поруч у ті хвилини, коли його підтримка була найбільш потрібною.

Валентина зауважила, що Іван, повністю зосереджений на просуванні своєї кар'єри, значно скоротив час, проведений із родиною, залишивши лише два роки для спільного життя. Проте Бяков відчував глибоку прив'язаність до своїх дітей і не міг впоратися з неймовірним болем після втрати доньки та онуків. Марія була дружиною відомого українського футболіста Володимира Лобаса, який розпочав свою кар'єру в київському клубі "Динамо". У 1997 році Лобас отримав унікальну можливість продовжити свою кар'єру в Греції і вирушив туди разом із родиною.

У грудні 1997 року Марія приїхала до Києва зі своїм сином, маючи намір провести всього два тижні святкуючи Новий рік разом із донькою. Коли настав час повертатися до Греції, Бяков спробував переконати її залишитися, запросивши на похорон своєї бабусі у своє рідне село. Однак він не зробив жодних реальних кроків, щоб покращити умови її перебування. На жаль, 17 грудня 1997 року сталася жахлива трагедія: Марія та її діти загинули в авіакатастрофі поблизу Салонік.

Втрата близьких людей залишила глибокий слід у душі біатлоніста, кардинально змінюючи його погляд на життєві цінності. Ця трагічна подія стала вирішальним моментом для Івана Івановича, спонукаючи його до серйозних змін у пошуках внутрішньої гармонії та радості в простих речах. Він ухвалив рішення відмовитися від участі у виборах на пост президента Федерації біатлону України і, з легким іронічним усміхом, оголосив про свій намір обрати спокійніше життя, насолоджуючись заслуженим відпочинком. Іван Іванович переїхав до Бубнової Слобідки, затишного села неподалік Канева, де придбав комфортабельний будинок в живописному оточенні, поряд з річкою Дніпро.

З неабияким ентузіазмом Бяков проводив час у своєму саду, де влітку збирав до п'ятдесяти відер запашних овочів і соковитих фруктів. Разом із дружиною вони виготовляли вишукані джеми та смачні компоти. Біатлоніст із задоволенням ділився спогадами про мальовничі краєвиди та успішний улов під час риболовлі в околицях Канева. Одного разу, занурившись у риболовлю, йому вдалося зловити близько 50 кілограмів риби всього за один день, користуючись своїм улюбленим спінінгом.

Після закінчення своєї спортивної діяльності Бяков втратив ентузіазм до стрільби. Він вважає, що полювання, яке ніколи не викликало в нього позитивних емоцій, є повністю неприйнятним хобі. "В Україні існують природні резервати, де косулі та олені можуть проживати у своїй природному середовищі. Як можна завдавати шкоди такій прекрасній природі?" – поділився своєю думкою колишній біатлоніст.