Став свідком терористичного акту та знайшов щастя в шлюбі з титулованою гімнасткою: найшвидший українець, який здобув золото на Олімпіаді, святкує 75-річчя.
20 жовтня Валерій Борзов, один із найвидатніших спринтерів в історії, відзначив свій 75-річний ювілей. На Олімпійських іграх 1972 року цей український атлет вразив світ, здобувши золоту медаль на обох найшвидших дистанціях, обійшовши при цьому спортсменів з США. Окрім спортивних досягнень, він також став свідком жахливих подій, коли палестинські терористи проникли в олімпійське селище.
У зв'язку з днем народження видатного атлета OBOZ.UA вирішив поділитися найзахоплюючішими моментами з його життєвого та спортивного шляху.
БІГ З ТРУБОЧКОЮ. Майбутній олімпійський чемпіон народився 20 жовтня 1949 року у місті Самбір Львівської області, де на той момент служив його батько-військовий. Після відставки Борзову-старшому запропонували роботу у Новій Каховці, і родина переїхала до Херсонської області, де маленький Валерій і почав займатися легкою атлетикою.
У віці 12 років юного перспективного спортсмена, який, граючи у футбол з друзями, демонстрував неймовірну швидкість, помітив дитячий тренер Борис Войтас. Він візуалізував у Борзові потенціал спринтера і вирішив взяти його під своє крило для індивідуальних тренувань.
Розповідали, що наставник змушував хлопця робити досить незвичну вправу: бігти з паперової трубочкою у зубах. Якщо вона була зім'ята, то спортсмен перенапружувався. А річ у тому, що напруга на обличчі передається на м'язи шиї та плечей і частина енергії витрачається даремно.
У 16 років Валерій став чемпіоном СРСР серед юнаків, але, казали, ще вагався, чи готовий повністю зосередитись на кар'єрі у професійному спорті. Однак після школи Войтас підштовхнув бігуна до переїзду до Києва, де Борзов вступив до Київського інституту фізкультури, а його наставником став відомий тренер і науковець Валентин Петровський, який і зробив українця найкращим спринтером світу.
"Для того щоб Валерій Борзов зміг подолати дистанцію в 100 метрів за 10 секунд, ціла команда науковців займалася пошуками, які нагадували роботу конструкторів автомобілів чи літаків. А коли модель бігуна "Борзов-70" була математично виведена та науково обґрунтована, ми почали реалізовувати наші цифрові розрахунки на практиці," - зізнався пізніше Петровський.
Усього в 19 років Борзов здобуває титул триразового чемпіона Європи серед юніорів, а в серпні 1969 року стає переможцем дорослого чемпіонату СРСР на дистанції 100 метрів у Києві. Однак його засмутила оцінка суддів, адже він був упевнений, що пробіг дистанцію за 10,0 секунди: "Я вважаю, що мій результат міг бути навіть кращим. Але судді не могли повірити, що хтось здатен пробігти стометрівку швидше, ніж за 10 секунд".
У тому ж році Валерій досягає вершини у Європі на своїй улюбленій дистанції, поступово готуючи себе до змагань з американськими спринтерами, які на той час мали репутацію світових фаворитів.
Влітку 1970 року Борзов виступає на легкоатлетичному матчі між СРСР і США, де вперше обганяє найсильніших американських атлетів. Це стало яскравим сигналом, що боротьба на Олімпійських іграх 1972 року обіцяє бути надзвичайно напруженою.
"Я здобув перемогу над американськими спортсменами під час змагань у Берклі, а також на інших, менш визначних турнірах. Проте, напередодні Олімпійських Ігор мої тренери, щоб зменшити емоційний тягар, поставили переді мною стриману, але цілком досяжну мету - вийти до фіналу. У мене не було думок про те, що я можу створити нову історію", - згадував згодом майбутній чемпіон.
ЗОЛОТИЙ МЮНХЕН. Протягом тривалого часу перемогу українського атлета на Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені в забігу на 100 метрів вважали несподіваною. Це сталося через те, що фаворити з США, Едді Харт і Рей Робінсон, які були співволодарями світового рекорду (9,9 с), неправильно налаштували свої будильники на європейський час і, внаслідок цього, запізнилися на відбірковий забіг.
Проте Борзов на тих Олімпійських іграх демонстрував таку неймовірну форму, що навіть титулованим американським атлетам було б непросто з ним змагатися, коли він перебував на сусідній доріжці. Але обставини склалися інакше. Сам Валерій ледь не пропустив свій відбірковий забіг, оскільки перед чвертьфіналом офіційний представник повідомив бігунів та їхніх тренерів про затримку програми на 40 хвилин.
Едді з Реєм вирішили, що ще встигають заїхати в олімпійське селище і звідти повернутися, а українець залишився на стадіоні - зайшов у тунель, з якого зазвичай виходять футболісти, приліг на мати і трохи задрімав.
"Я вирішив трохи відпочити на 10-15 хвилин. І раптом тренер звернув увагу на табло, де оголосили про мій забіг! Я швидко направився до стадіону. Хоча нам заважали поліцейські, мені вдалося пробратися. Вибіг на арену і побачив, як знайомий стартер підняв один палець. Це означало, що до старту залишилася хвилина! Я встиг добігти до своєї доріжки за цей короткий час. Без сумніву, я стартував без розминки. Але в цьому забігу я показав свій найкращий результат на Олімпійських іграх - 10,07", - ділився Борзов.
А ось американці через це непорозуміння не змогли вчасно вийти на свій забіг; їм залишалося лише спостерігати за тим, як інші змагаються за омріяні призи.
Наступного дня у півфіналі Валерій на півтора метри випередив усіх суперників, а через дві години вийшов на медальний забіг, де його суперниками були американець Роберт Тейлор, Лі Міллер і Макс Фрей з Ямайки, Дітер Хіршт із ФРН, Гаррі Кроуфорд із Тринідаду, Зенон Новош із Польщі та Олександр Корнелюк із СРСР.
Стадіон був заповнений до відмови. Борзов, немов вихор, пронісся дистанцією в 100 метрів, встановивши час 10,14 секунди. На фініші він настільки впевнено відчував свою перемогу, що підняв обидві руки вгору. Проте під час пресконференції один з журналістів запитав Валерія, чи може він вважати себе найшвидшою людиною на світі, якщо в кваліфікаційному забігу не брали участь Харт і Робінсон?
Борзов заявив журналісту, що його золота медаль Олімпійських ігор говорить сама за себе. Після цього він продемонстрував свою майстерність на дистанції 200 метрів, обігнавши трьох американських атлетів на фініші та встановивши новий рекорд Європи — 20 секунд. Проте спочатку на електронному табло з'явилося значення 19,99.
А у розмові з журналістами вже українець поставив незручне питання тому самому репортеру: чи вважає він Борзова найшвидшою людиною у світі, якщо він переміг на дистанціях 100 і 200 метрів? І потім згадав, як представник ЗМІ трохи зніяковів, але підтвердив його правоту.
Насправді другу індивідуальну дистанцію, 200 метрів, Борзов бігти не збирався: "Мене впросили тренери. Мовляв, пробіжи максимально сильно, щоб здобути якісь очки в командний залік. А пробіг так, що виграв "золото". Причому після 130 метрів вигравав вже доволі відчутно і на фініші трохи скинув оберти, підняв руки вгору. І загубив якісь долі секунди. Крім того, тоді не було електронної фіксації часу на старті й відповідно зайвих три десятих секунди додалося там. Мої підсумкові 19,99 округлили до 20,0 рівно. Заберіть з того часу усе зайве і навіть не знаю, що могло вийти".
У Мюнхені Валерій здобув срібну медаль в естафеті 4х100 м та був прапороносцем збірної СРСР на церемонії закриття літніх Олімпійських Ігор 1972 року. Проте найбільш значущим досягненням стало те, що 22-річний українець вписав своє ім'я в історію, ставши першою "білою" людиною, яка виграла золоту медаль в бігу на 100 метрів на Олімпіаді.
До речі, на одній з пресконференцій у Німеччині, коли журналіст сказав, що Борзов представляє Росію, бігун його виправив: "Ні, я представляю Україну, Київ". "При цьому, жодного політичного підтексту в ці слова я тоді не вкладав", - пізніше згадував легкоатлет, але та його відповідь дуже вразила українську діаспору у Північній Америці.
ЗУСТРІЧ З ТЕРОРИСТАМИ. У Мюнхені Валерій став свідком жахливої трагедії, коли палестинські терористи проникли в олімпійське селище та захопили членів збірної Ізраїлю. Двоє з них були вбиті у приміщенні, а ще дев'ять загинули під час невдалої спроби звільнення на аеродромі.
У ніч нападу Борзов якраз не міг заснути після фіналу і, щоб не заважати своїм колегам, які ще мали змагатись, вийшов погуляти. Ізраїльський корпус знаходився в 50-ти метрах від того місця, де мешкали радянські спортсмени. І тоді спринтер побачив, як через паркан стрибали люди в спортивному одязі з автоматами.
Валерій спочатку не зрозумів, що відбувається. Тільки пізніше стало відомо, що це були терористи: "Зранку на високих точках селища стояли військові зі зброєю, кулеметами і військовою технікою. Коли всі дізналися про теракт із загиблими, почалися збиратися спостерігачі. Це була дивна картина. Люди гинули, терористи бігають по балконах, а перехожі дивляться, як на кіно. Це мені досі дивує".
Кохання з Монреалю. Здавалося, попереду Борзова чекає безліч тріумфів. Спочатку так і було: з 1975 по 1977 рік він тричі поспіль здобував титул чемпіона Європи на дистанції 60 метрів у закритих приміщеннях. Проте з часом український атлет почав страждати від травм.
На Олімпійські ігри-1976 в Монреаль спрінтер приїхав після важкої травми, і обмежився двома бронзовими нагородами - на фірмовій 100-метрівці і в естафеті 4х100 м. Але все одно був найкращим з європейців. Також у Канаді сталася подія, яка вартувала всіх медалей - зустріч з майбутньою дружиною, чотириразовою олімпійською чемпіонкою зі спортивної гімнастики Людмилою Турищевою.
За словами Борзова, заочно вони були знайомі давно: читали одне про одного, бачили по телевізору. Але особисто познайомилися на Олімпіаді завдяки тренеру: "Він якось підійшов до мене і сказав: "Валерій, зверни увагу: ось та дівчина ще незаміжня, але серйозна". Саме таку я й хотів собі знайти. Це сталося під час спортивних змагань у Монреалі".
Чому я закохалася в Борзова? Через його щирість, спокій, впевненість у собі та блакитні очі. Наше знайомство відбулося задовго до Олімпіади, але тоді ми зустрічалися дуже рідко. Постійні тренування і змагання забирали весь вільний час, навіть на навчання не залишалося. Але в Монреалі я вже чітко усвідомлювала, що після закінчення Ігор планую завершити свої спортивні виступи. Коли Валерій запросив мене в кіно (в селищі був кінотеатр), я подумала: "Чому б і ні?". Це стало початком нашої історії. Після цього ми зустрілися ще раз і довго розмовляли. Саме в Монреалі ми спостерігали один за одним під зовсім новим кутом, згадує Турищева.
Легендарний атлет уже не може пригадати всіх деталей того моменту, коли зробив пропозицію: "Схоже, Людмила Іванівна була тією, хто перший натякнув мені, що настав час "вносити свої пропозиції". Я ж тоді був поглинений спортом і про ці "пропозиції" просто не думав..."
Шлюб двух чемпіонів виявився дуже щасливим і триває вже більше 47 років. Донька пари спочатку теж подавала надії у легкій атлетиці, але потім захопилась флористикою. І вже багато років мешкає з чоловіком і дітьми у Канаді.
ЗУСТРІЧ З БРЄЖНЄВИМ. На відміну від багатьох спортсменів, Борзов був готовий до завершення кар'єри. Адже під керівництвом свого тренера і Петровського провів велику дослідницьку роботу, підсумки якої сформулював дисертації і успішно її захистив. І вже у 1977 році став кандидатом педагогічних наук. А після прощання з доріжкою піднімався вже іншими кар'єрними сходинками.
Завдяки своїм успіхам на Олімпійських іграх у Мюнхені 1972 року, Борзов мав можливість особисто зустрітися з генеральним секретарем СРСР Леонідом Брежнєвим. Крім того, він був добре знайомий із першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким, який проявляв активний інтерес до спорту. Саме ця особа ініціювала ідею залучити професійного спортсмена з організаторськими навичками для підготовки керівника спортивної сфери України.
"Щербицький готував мене до цієї ролі. Я пройшов відповідну підготовку на молодіжному рівні. Зокрема, був секретарем ЦК комсомолу, де опікувався спортом і міжнародними зв'язками. Потім став заступником голови Спорткомітету України, а згодом його головою і міністром спорту України", - розповідав Борзов.
1991 року Валерій Борзов став першим міністром у справах молоді і спорту незалежної країни і першим головою Національного Олімпійського комітету. Також колишній бігун був народним депутатом двох скликань і 16 років очолював Федерацію легкої атлетики.
Раніше OBOZ.UA інформував про те, що український легкоатлет, який провів 2,5 роки в російському полоні, повернувся додому.
