"Білі" Олімпіади: складний шлях до визнання.
Українські олімпійці додали нові сторінки до своєї історії.
Ми не знаємо точної дати проведення перших лiтнiх Олiмпiйських ігор. Вiдомо тiльки, що їхня iсторiя починалася у Стародавній Греції й охоплює близько трьох тисячолiть. А от щодо зимових Олiмпiад, то тут усе абсолютно ясно: перша з них вiдбулася 25 сiчня - 4 лютого 1924 року у французькому мiстечку Шамонi.
Дійсно, питання про необхідність включення зимових видів спорту до олімпійського реєстру почало обговорюватися ще на межі XIX і XX століть. Це сталося, коли відомий французький діяч П'єр де Кубертен та його однодумці вирішили відновити традицію античних Олімпійських ігор.
Проте, під час підготовки до першої сучасної Олімпіади, що відбулася в 1896 році в Афінах, Міжнародний олімпійський комітет ще не був готовий включити зимові види спорту до програми Ігор.
ЛОНДОНСЬКИЙ ПРОРИВ
Однак перед наступною Олімпіадою в Парижі 1900 року розгорілася жвава дискусія з цього приводу. Проте, на жаль, вона ні до чого не призвела: зимові змагання не відбулися у "теплолюбивому" французькому місті. Відсутніми вони залишилися і через чотири роки в американському Сент-Луїсі, хоча кількість їхніх прихильників, зокрема серед членів МОК, поступово зростала. І це не було випадковістю, адже інтерес до зимових видів спорту, особливо фігурного катання та хокею, також збільшувався по всьому світу. Саме фігурне катання стало тим видом спорту, який відкрив нову сторінку в історії зимових Олімпійських ігор. Прорив стався у Лондоні.
Програма Лондонської Олiмпiади виявилася непомiрно розтягнутою - аж на пiвроку. Фiгурному катанню в нiй були вiдведенi заавершальнi днi. Змагання стартували 28 жовтня з обов'язкової програми чоловiкiв i жiнок. Фаворитом серед чоловiкiв вважався швед Ульрiх Сальхов.
З моменту свого першого тріумфу на чемпіонаті Європи в 1898 році, Сальхов практично не мав конкурентів. Як і прогнозувалося, він здобув перемогу як в обов'язковій програмі, так і в Лондоні. Серед жінок з упевненістю виграла британка Медж Сайерс, що принесло радість місцевим уболівальникам.
Однак після Олімпіади в Лондоні зимові види спорту не з'являлися на Олімпійських іграх протягом ще дванадцяти років. У 1916 році це сталося з відомих причин – у той час тривала Перша світова війна. А чотири роки раніше, ситуація була досить незвичною: проти включення зимових видів спорту до програми змагань виступила... Швеція, країна з розвиненою інфраструктурою зимових видів спорту, столиці якої саме випала честь приймати Олімпіаду 1912 року. Шведи висловили думку, що вважають зимові види спорту глибоко національними і такими, що не мають зв'язку з міжнародними олімпійськими традиціями. Вони також зазначили, що надають перевагу Північним зимовим змаганням, в яких беруть участь виключно скандинавські країни. Норвегія підтримала цю позицію, і Міжнародному олімпійському комітету довелося поступитися.
Зимові види спорту знову повернулися до олімпійської програми лише на літніх Олімпійських іграх 1920 року, що проходили в Антверпені, і цього разу протестів з боку Скандинавських країн не було. У програму додався хокей, але фігурне катання знову стало головною подією. Серед чоловіків швед Гілліс Графстром не мав рівних, тоді як легендарний Ульріх Сальхов зайняв лише четверте місце. У жіночих змаганнях золото вибороли шведки Магда Юлін-Маура та Свеа Норен, а в парному катанні перемогли досвідчені фіни Людовіка та Вальтер Якобссони. На хокейному майданчику справжніми лідерами стали канадці, які заснували цей вид спорту. Збірна США, що складалася переважно з канадських вихідців, програла фаворитам з гідним рахунком 0:2. Чеська команда, яка вважалася найсильнішою в Європі, зазнала нищівної поразки з рахунком 0:15. В результаті Канада здобула золото, США — срібло, а Чехословаччина — бронзу.
АВТономні змагання стартували в Шамоні.
Олімпіада в Антверпенi була останньою, коли зимовi види спорту виглядали додатком до великої i багатоманiтної програми лiтнiх змагань. Через чотири роки в Шамонi почалася ера незалежних i самодостатнiх Бiлих Олiмпiад. Скандинавськi країни, передусiм Норвегiя, якi тривалий час виступали проти того, щоб зимовi види спорту набули олiмпiйського статусу, уже на першiй "Бiлiй" Олiмпiадi перейшли в ряди гарячих прихильникiв цих рiшень i крокiв. Чому сталася така рiзка перемiна? Пояснення просте: атлети саме цих країн зiбрали в Шамонi найбiльшу колекцiю медалей: 28 із 42 розiграних. А кого, скажiть, може залишити байдужим i не тiшити всепланетна олімпійська слава?
Норвезькі спортсмени були особливо щасливі, адже на перших зимових Олімпійських Іграх вони здобули майже половину всіх медалей — вісімнадцять. З них одинадцять медалей були виграні на лижних трасах та трамплінах. Єдину бронзову нагороду отримав фінський лижник Тапані Ніку. Проте, фінські атлети продемонстрували свою силу на ковзанярських дистанціях, завоювавши вісім медалей з п'ятнадцяти, які розігрувалися. У загальному заліку Норвегія стала беззаперечним лідером з великим відривом, тоді як фіни зайняли друге місце, а третє дісталося спортсменам з США.
Репортери, озброєні секундомірами замість традиційних блокнотів і фотоапаратів, стали свідками незвичайної ситуації під час третьої зимової Олімпіади, що відбулася в 1932 році в американському Лейк-Плесіді — маленькому містечку на межі США та Канади. Важко зрозуміти, чим керувалися організатори, але, незважаючи на курйозність моменту, факт залишається фактом: саме журналісти виконували роль секундометристів у змаганнях з ковзанярського спорту. Вони мали завдання фіксувати лише час переможців, в той час як місця інших учасників визначались візуально. Ще однією особливістю було те, що ковзанярі стартували не парами, як зазвичай, а групами. Організатори сподівалися, що ці нововведення привернуть більшу увагу глядачів, преси та бізнесу до Олімпійських ігор, адже захід проходив у розпал Великої депресії. Через фінансові труднощі та значну відстань до Лейк-Плесіда багато спортсменів відмовилися від участі. Лише сімнадцять країн представили всього 300 атлетів, з яких 85 були з США — ці маловтішні цифри говорять самі за себе. А до всього цього додалася безсніжна зима та дощі… Не дивно, що в цих умовах найкращими результатами виявилися виступи господарів Олімпіади.
Ігри протестів - так назвали у пресі зимові Олімпійські ігри 1936 року в німецькому Гарміш-Партенкірхені. Багато країн та провiдних спортсменiв закликали до їхнього бойкоту. Однак, на думку членiв МОК, такий крок означав би зрив змагань. Вирiшено було їх провести, до того ж серед протестантiв не було єдностi, а, крiм того, на повну потужнiсть спрацювала геббельсiвська пропагандистська машина. Сам мiнiстр пропаганди "вiдзначився" ще й тим, що iнкогнiто, як "невiдомий спортсмен", перерахував 50 тисяч доларiв Американському олiмпiйському комiтету, який перед тим заявив, що не має коштiв для вiдрядження спортсменiв США на Олiмпiаду. Програма Iгор у баварському гiрському мiстечку Гармiш-Партенкiрхен містила кiлька нових видiв змагань. Одним із них - альпiйським двоборством у чоловiкiв - була вiдкрита Олiмпiада. I, мабуть, не випадково. Бо саме в цьому видi, який містив швидкiсний спуск i слалом, золоту і срiбну медалi завоювали нiмецькi гiрськолижники Франц Пфнюр i Густав Лантшнер. Останнiй, правда, за два роки до цього був чемпiоном Австрiї, що дало пiдстави австрiйськiй делегацiї опротестувати його участь в Олiмпiадi, однак протест був вiдхилений.
Третя Олімпіада відзначилася перемогою норвезької фігуристки Соні Хені, але не обійшлося без суперечностей. Делегації кількох країн висловили незгоду через те, що між Олімпіадами спортсменка знімалася у фільмах, використовуючи свої спортивні таланти та популярність, що, згідно з Олімпійською хартією, вважалося професіоналізмом і комерційною експлуатацією спорту. Ситуацію вдалося загасити після контрпротесту норвезької команди, яка заявила, що у разі дискваліфікації Хені вся команда залишить Ігри, що могло призвести до їх зриву. Також у хокейному турнірі виникли буремні протестні настрої: під час матчу між командами Польщі та Австрії польські гравці масово залишили лід, протестуючи проти упередженого суддівства. Тільки після тривалих переговорів вдалося відновити гру.
Столиця Великобританії, яка в роки Другої світової війни витримала руйнівні удари фашистської авіації, вирішила організувати перші повоєнні літні Олімпійські ігри у 1948 році. Проте для проведення зимової Олімпіади в тому ж році, яка за традицією мала проходити в країні, що організовувала літні ігри, Великій Британії не вистачало фінансів. До того ж зимові види спорту на британських островах не були популярні, і не існувало відповідних спортивних баз. На допомогу знову прийшов швейцарський гірськолижний курорт Санкт-Моріц, де збереглася спортивна інфраструктура, збудована ще для "Білої" Олімпіади 1928 року. Крім того, нейтральна під час війни Швейцарія могла приймати всіх учасників змагань. Учасниками стали 669 атлетів з 28 країн, проте більшість експертів вважали, що основні медалі знову розіграють спортсмени з Скандинавії. І так і сталося: найбільше нагород отримали представники Норвегії та Швеції. Турнір з хокею виявився дуже напруженим і конфліктним. Напруженість виникла через участь американських команд: на Олімпіаду прибули дві команди з США, які претендували на право представляти країну. Після численних переговорів конфлікт вдалося вирішити. Змагання виграли канадці, але лише завдяки кращій різниці забитих і пропущених шайб.
Після переважно мирних і успішних зимових Олімпіад 1950-1960 років, обстановка напередодні ігор у японському Саппоро стала несподіванкою для спортивної спільноти.
Несподівано знову спалахнули дискусії щодо доцільності проведення зимових Олімпійських ігор. Противники проведення цих змагань стверджують, що лише приблизно третина країн, які є частиною олімпійської спільноти, бере в них участь.
Найбільшим сюрпризом стало те, що до прихильників перегляду статусу Білих Олімпіад приєднався тодішній президент Міжнародного олімпійського комітету Ейвері Брендедж. Проте панувала протилежна думка: зимові Ігри потрібно зберегти за будь-яку ціну. Одинадцяті зимові Олімпійські ігри розпочалися в Саппоро 3 лютого 1972 року. Вже самим фактом їхнього проведення можна вважати успіх, адже в них взяли участь 1127 спортсменів з 35 країн. Проте, повну програму, що включала десять видів зимових спортів, представили атлети лише з трьох країн: США, ФРН та Японії.
Пiсля 1964-го, коли "Білу" Олімпіаду приймав Інсбрук, минуло дванадцять рокiв, i столиця австрiйської землi Тіроль знову стала олiмпiйською столицею. Чим так сподобався Iнсбрук членам Мiжнародного олiмпiйського комiтету? Тим, що чудово органiзував ІХ зимовi Олімпійські ігри? Певною мiрою, через це. Але головною була iнша причина. "Бiлу" Олiмпiаду 1976 р. мав, за рiшенням МОК, приймати американський Денвер. Однак жителi штату Колорадо, де розташоване це мiсто, на спецiально проведеному референдумi в останнiй момент "вiдмовили" зимовiй Олiмпiадi. Урятувати ситуацiю, пiдготувавшись до змагань за дуже короткий час, зголосилися Iнсбрук, Шамонi, Лейк-Плесiд i Тампере. Аргументи Iнсбрука виявилися найпереконливiшими. I тірольцi не пiдвели, знову виявившись на висотi.
У 1980 році Лейк-Плесід вдруге приймав Зимові Олімпійські ігри, вперше це сталося у 1932 році під час економічної кризи. Цього разу економічні проблеми не були настільки відчутними, але світом все ще гуляли тривожні вітри: Радянський Союз вторгся в Афганістан, а США організували бойкот Московської літньої Олімпіади, що також відбулася в 1980 році. Ці політичні події, безумовно, вплинули на зимові змагання в Лейк-Плесід. Принаймні, адміністрація президента Джиммі Картера не виділила фінансування для завершення реконструкції олімпійських об'єктів, які ще залишалися незавершеними з часів проведення III зимових Олімпійських ігор. Політичний контекст знову став на заваді спортивному життю. Проте це не знизило напруги та конкурентного духу змагань. Яскравим прикладом цього є неймовірний досягнення американського спортсмена Еріка Гайдена, який здобув золото на всіх п'яти дистанціях у чоловічій ковзанярській програмі.
Не бракувало проблем і під час підготовки та проведення зимових Ігор в Альбервілі. Головною з них, як і на літніх у Барселоні, став виступ олiмпiйцiв колишнього СРСР. Вирiшено було, що вони становитимуть одну Об'єднану команду Спiвдружностi Незалежних Держав пiд олiмпiйським прапором. З'явилося у зв'язку із цим i чимало iнших питань, зокрема щодо фiнансування збiрної СНД, однак i їх вдалося розв'язати. Щодо органiзаторiв Iгор, то їм довелося мати справу ще й із проблемами, пов'язаними зі значним розширенням програми змагань та збiльшенням кiлькостi їхнiх учасникiв. Уперше були розiгранi медалi вiдразу в п'ятнадцяти видах змагань. Серед них - жiночий бiатлон (7,5 км, 15 км та естафета 3х7,5), стрибки на лижах зі 120- метрового трамплiна (замiсть 70-метрового), могул, шорт-трек. В Альбервiль прибуло 1804 спортсменів, бiльше, нiж на попередню Олімпіаду в Калгарi. Рекордною виявилась i кiлькiсть країн-учасниць: 69, що на 12 бiльше, нiж на попереднiй Олiмпiадi. Але організатори Ігор загалом успішно упоралися з усіма цими проблемами.
Зимові Олімпійські ігри в норвезькому Ліллехамері відбулися не через чотири, а всього через два роки після попередніх, які проходили в Альбервілі. Міжнародний олімпійський комітет ухвалив рішення "розділити" літні та зимові Олімпійські ігри, встановивши дворічний інтервал між ними. Це було доцільним і мудрим кроком, оскільки проведення обох ігор в один рік знижувало увагу до кожної з них та перенасичувало олімпійський календар. Це рішення також свідчило про те, що зимові Олімпійські ігри отримали міжнародне визнання і впевнено розвивалися самостійно.
Чотири міста подали свої заявки на проведення зимових Олімпійських ігор 1994 року. На першому етапі Софія вийшла з боротьби. У другому турі змагання залишилося без Анкориджа (США). У фіналі Ліллехамер (Норвегія) змагався з Естерсундом (Швеція) і переміг з рахунком 45:39. Урочисте відкриття XVII зимових Олімпійських Ігор відбулося 12 лютого, з участю 1737 атлетів з 67 країн світу.
Перед початком Олімпійських ігор президент Міжнародного олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч закликав до припинення всіх конфліктів по всьому світу. Особливу увагу він звернув на заблоковане Сараєво, яке в 1984 році стало господарем зимових Олімпійських ігор. Для українських спортсменів та прихильників зимових видів спорту Ігри 1994 року в Ліллехаммері запам'яталися особливо. Це сталося, зокрема, тому, що вперше в історії зимових Олімпіад Україна була представлена окремою олімпійською командою, яка складалася з 37 спортсменів, що змагалися в десяти видах спорту. Крім того, їх дебют закінчився успішно — українські атлети здобули дві медалі, одна з яких була найвищого ґатунку. Але детальніше про це ми розповімо в наступному розділі нашого блогу.
"Українські призери зимових Олімпійських ігор"
Спортсмени з України виступали на зимових Олімпійських іграх ще з 20-х років минулого століття. Правда, у складі олімпійських збірних Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини - країн, до яких у певні історичні періоди входили західноукраїнські землі, а також Канади і США, куди в різні роки емігрували сотні тисяч українців. Зокрема, у 1924 році в Шамоні у складі збірної Польщі змагався лижник зі Львова Степан Вітковський. Його земляк Францішек Кава виступав на 50-кілометровій лижній дистанції на Іграх 1928 року в Санкт-Моріці. Троє львів'ян - Роман Сабінський, Казимир Соколовський та Адам Ковальський - увійшли до хокейної збірної Польщі на Олімпіаді 1932 року в Лейк-Плесіді, де вона посіла четверте місце. На зимовій Олімпіаді 1936 року до складу збірної Румунії входили вихованець чернівецького спортивного товариства "Довбуш" Роман Турушанко і фігуристи Альфред Айзенбайссер-Ферару та Ірина Тимчик, які посіли 13 місце в парному катанні. Валентин Білас, що народився в Бостоні (штат Массачусетс) у родині емігрантів з України, виступав за збірну США в ковзанярському спорті, посівши на 10-кілометровій дистанції п'яте місце.
Усі згадані тут спортсмени не змогли вибороти найвищих олімпійських нагород, але стали першопрохідцями для наступних поколінь українських спортсменів, представників зимових видів спорту.
З моменту, коли українські спортсмени вперше стали частиною збірної Радянського Союзу, пройшло чимало часу, починаючи з літньої Олімпіади 1952 року в Гельсінкі. До цього моменту СРСР не брав участі в Олімпійських іграх, і його ізоляція від міжнародного спортивного співтовариства виглядала як застаріле явище, свідчення упертості. Однак це зрозуміли навіть найвищі радянські лідери, і в червні 1951 року країна подала заявку на вступ до Міжнародного олімпійського комітету. СРСР був прийнятий, і в 1956 році взяв участь у зимових Олімпійських іграх у Кортіна-д'Ампеццо, однак представників України там не було. Це повторилося на наступних трьох "білих" Олімпіадах, які проходили в Скво-Веллі (1960), Інсбруку (1964) та Нагано (1972). Проте, в Інсбруку 1976 року золоту медаль у біатлонній естафеті 4х7,5 здобув український спортсмен Іван Бяков, студент Київського інституту фізкультури. Він жартував, що, вперше вийшовши з теплої хати, опинився в валянках і з лижами. Ще в школі він регулярно долав 10 кілометрів до навчального закладу на лижах, що стало для нього своєрідним тренуванням. Під час служби в армії його виявлені снайперські здібності призвели до пропозиції зайнятися біатлоном.
Іван Бяков досяг значних успіхів у різних біатлонних дисциплінах, здобуваючи перемоги на численних змаганнях. Однак його найбільші досягнення пов'язані з олімпійським золотом, яке він отримав в естафеті. Сьогодні біатлон є важливою частиною зимового спорту в Україні, де наша країна час від часу виборює медалі на олімпійських іграх. Іван Бяков також відіграв важливу роль у цьому процесі. У період з 1992 по 1998 рік він обіймав посаду президента Федерації біатлону України та був членом Національного олімпійського комітету. До самого кінця свого життя, який завершився 14 листопада 2009 року, він залишався активним членом президії Федерації біатлону.
Наступну медаль українські фанати зимових видів спорту отримали лише через вісім років. На Олімпіаді в Сараєво в лижній естафеті 4х10 км срібло завоював Олександр Батюк, уродженець Чернігова, який неодноразово ставав чемпіоном України і здобув титул чемпіона світу в 1982 році. Його тренер В'ячеслав Гусєв пригадує, як Саша прийшов до нього в п'ятому класі. "Я помітив, що у нього є справжній характер," – розповідав тренер "Чернігівським відомостям". "У ті часи умови були простими: маленька кімната на 'Спартаку', дерев'яні лижі. Бігали Валом та вздовж Десни до Кордовки. Влітку проводили кроси в Ялівщині. Я був молодим тренером і разом з учнями розвивався... Згодом Сашко почав виділятися серед своїх однолітків. На Спартакіаді України в Харкові 18-річний юніор переміг у всіх юніорських і дорослих змаганнях, ставши наймолодшим майстром спорту з лиж в Україні."
У 1980 році Олександр справив враження на всіх професіоналів у своїй галузі. Відома хірургиня Зоя Миронова виконала йому операцію на меніску, а вже через місяць він пройшов відбір на змагання і всього через півтора місяця здобув титул чемпіона світу серед юніорів в естафеті. Незважаючи на успіхи, він залишався таким же простим і скромним молодим чоловіком. Варто зазначити, що Олександр Батюк досягнув значних успіхів у багатьох престижних міжнародних змаганнях, і його найвідоміші досягнення, зокрема срібна медаль на турнірі в Сараєві, пов’язані з естафетами 4х10 км. Ці результати залишаються безпрецедентними в історії українського лижного спорту.
У 1988 році в Калгарі бронзову медаль завоював Віктор Петренко, який родом з Одеси. Свою кар'єру фігуриста він почав у п'ять років, потрапивши до групи з фігурного катання. Відзначила його талант відома тренерка Галина Змієвська, ставши його наставницею. Віктор став одним із найуспішніших її учнів, володіючи не лише природним талантом, а також винятковою працездатністю і вимогливістю до себе. При цьому він залишався надзвичайно скромним. У 14 років він здобув перемогу на чемпіонаті СРСР серед юніорів, а через два роки вже був у складі дорослої збірної Союзу з фігурного катання. Він увійшов до числа небагатьох фігуристів у світі, яким вдалося виконати потрійний аксель без помилок. Віктор був включений до радянської команди, яка готувалася до Олімпіади в Калгарі, де під номером один виступав Олександр Фадєєв. На жаль, виступ Олександра на тих Іграх виявився неуспішним, а золото дісталося американцеві Брайану Бойтано. Віктор Петренко ж зайняв третє місце, що стало значним досягненням для нашого земляка. На межі 1980-1990 років він став лідером чоловічого фігурного катання у світі, а його найбільшим тріумфом стало золото на Олімпіаді 1992 року в Альбервілі.
А в 1994-му його естафету блискуче продовжила Оксана Баюл. Особливо гучною стала перемога вихованки одеської школи фігурного катання, яку створила Галина Змієвська, у Ліллехамері. Гучною і драматичною. Змагання фігуристок, а особливо їхній завершальний день, супроводжувалися підігрітим у медіа великим ажіотажем, у центрі якого була чемпіонка Європи українка Оксана Баюл і улюблениця та надія Америки Ненсі Керріган. Кульмінацією напруги стало болісне зіткнення Оксани з німецькою фігуристкою Танею Шевченко під час розминки. Німкеня розсікла своїм ковзаном Оксані гомілку, і тільки мистецтво наших лікарів та мужність самої спортсменки повернули її на лід. Баюл прекрасно виконала довільну програму й заслужено перемогла. І вона, і її суперниця стояли на олімпійському п'єдесталі і плакали. Тільки в нашої фігуристки це були сльози непередаваної словами радості, а в Ненсі - гіркого розчарування. Оксана Баюл народилася 16 листопада 1977 року в Дніпропетровську. Фігурним катанням займалася з п'ятирічного віку. Перший тренер - Станіслав Коритек. У 13 років стала круглою сиротою. У 1991 р. її забрала до себе відома одеська тренерка Галина Змієвська.
Валентина Цербе (Несіна) здобула бронзову медаль на змаганнях в Ліллехамері. Вона походить із села Полісся, яке знаходиться у Коростенському районі Житомирської області. Третє місце у спринтерській гонці на Олімпіаді Валентина виборола 26 лютого, всього за кілька днів до того, як золото отримала Оксана Баюл. Це стало першою олімпійською нагородою для українських спортсменів під прапором незалежної України. Спочатку її готували для естафети, але вона випадково взяла участь у гонці на 7,5 км після того, як Олена Петрова збилася з курсу в індивідуальному змаганні.
Наші тренери попросили Валентину пройти трасу для її детального вивчення. Перед цим наставник збірної відверто попередив, що покладатися на якісну змазку не варто — її немає, і патронів теж недостатньо, тому єдиний вихід — це влучно стріляти. Валентина жодного разу не промахнулася. Її витривалості можна тільки позаздрити, адже напередодні Олімпіади вона щодня проходила по 50 км на тренуваннях. Тепер все залежало від швидкості. Валентина змогла утримати високий темп і фінішувала третьою.
Срібну медаль на Олімпійських іграх 1998 року в Нагано здобула Олена Петрова. Перед цими змаганнями вона вже привернула увагу на чемпіонаті світу 1996 року, де завоювала срібло в командному спринті, а також дві бронзові медалі в естафеті та індивідуальному змаганні на 15 км. Перший старт у Нагано на дистанції 15 км не обіцяв успіху: вона влучила в мішень лише з першого пострілу, що призвело до штрафного кола. Проте після невдалого початку Олена зібралася і демонструвала вражаючу стрільбу на наступних вогневих рубежах, не допустивши жодного промаху. Їй залишалося підтримувати високу швидкість на лижах. Витрачаючи останні сили та покладаючись на свої вольові якості, вона змогла втримати високий темп і фінішувала на другій позиції. Кращою в той день була лише болгарська спортсменка Катерина Дафовська. Це була не перша і не остання Олімпіада для Петрової: на своїй дебютній олімпійській виставі в Ліллехамері вона брала участь в естафеті, де команда зайняла п’яте місце. Олімпіада в Солт-Лейк-Сіті 2002 року не принесла їй та українській біатлонній команді жодних медалей.
На Олімпійських іграх у Турині 2006 року наша естафетна команда, в складі якої була і Петрова, зайняла лише 11-те місце. На своїй основній дистанції 15 км, після трьох промахів, Олена фінішувала на 29-му рядку. Проте на чемпіонатах світу її результати були значно кращими, особливо на початку 2000-х, коли вона неодноразово здобувала медалі.
Бронзовою медалісткою Ігор 2006 року в Турині стала Лілія Єфремова. Вона народилася в Чебоксарах. Займатися біатлоном почала в десятилітньому віці. Не закріпившись у збірній Росії, а згодом Білорусі, перейшла до біатлонної команди України. Бронзова медаль Олімпіади в Турині - її найвище досягнення. Ще перед фінішем Лілія йшла нарівні з лiдером змагань. Але фiзичних сил уже немає. Залишається воля i твердiсть характеру. На волi й характерi вона й завершує дистанцiю, падаючи за фiнiшною межею i кiлька хвилин не пiднiмаючись iз снiгу. Француженку Єфремова не обiйшла, поступившись їй 6,6 с (Флоранс показала час 22.31,4). Не полiпшила вона результат i шведки, до якого "не дотягла" 4,2 с. Зате зі всiх iнших учасниць у неї найкращий показник. I цiна її титанiчних зусиль, зусиль усiх, хто її готував до Олiмпiади, - бронзова медаль! На одне з перших запитань журналiстiв, що вiдчуває вона в цi першi хвилини пiсля "бронзового фiнiшу", Лiлiя Єфремова сказала: "Якщо щиро, не знаю. Ще нiчого не вiдчуваю. Вiдчуття прийдуть, напевно, пiзнiше. Було важко".
Кореспондент Укрінформу Юрій Щербак звернувся до Лілії з проханням поділитися, як вона готувалася до змагання, враховуючи невдалий виступ на попередній дистанції. "Тоді не склалося. Але сьогодні я налаштовувалася на те, щоб показати свій найкращий результат. І, як ви бачите, це вдалося", - відповіла вона.
В олімпійському Турині здійснилися наші мрії щодо успіху в танцях на льоду: бронзові медалі отримав український дует Олена Грушина та Руслан Гончаров.
Вони почали свої тренування в 1990 році, і вже наступного року увійшли до шістки найкращих пар на юніорському чемпіонаті світу. Під керівництвом Наталії Линичук, Геннадія Карпоносова, Тетяни Тарасової та Миколи Морозова вони вдосконалювали свої навички. Найзначнішим досягненням цього танцювального дуету стали бронзові медалі на Олімпіаді в Турині. Як вихованці одеської школи фігурного катання, що вже подарувала світові таких олімпійських чемпіонів, як Оксана Баюл і Віктор Петренко, вони не лише підтвердили, але й примножили її славу. Ця медаль стала другою для української збірної на Туринській Олімпіаді, на відміну від Солт-Лейк-Сіті, де Україна не здобула жодної. Вони встояли під тягарем відповідальності, який лягав на їхні тендітні плечі перед Олімпіадою та під час її проведення.
У Ванкувері 2010 року, під час холодної канадської зими, українська олімпійська команда опинилася в ситуації, коли медалі здавалися недосяжними. Повернення до медального заліку відбулося в 2014 році на Олімпіаді в Сочі, де ключову роль знову зіграв біатлон. Я мав можливість спостерігати за напруженою боротьбою в жіночому спринті з трибун, неподалік від червоної фінішної лінії. Наша спортсменка Віта Семеренко стартувала в останній групі учасниць. Вона починала з відставання від фавориток, більшість з яких уже завершили свої виступи. Проте після першого вогневого рубежу її справи суттєво покращилися: Віта продемонструвала швидкість і точність в стрільбі, не допустивши жодного промаху, і в стрільбі стоячи. Однак нас турбувало, чи вистачить їй сил на фінальному відрізку дистанції. Як з'ясувалося, Віта не лише зберегла темп, а й змогла його підвищити. Вона була дуже близькою до того, щоб випередити росіянку Ольгу Вілухіну; хоча цього разу не вдалося, згодом Вілухіну дискваліфікували за вживання заборонених речовин, а Віті Семеренко присудили друге місце. Віта Семеренко походить із селища Краснопілля в Сумській області, є динамівкою та заслуженим майстром спорту, а також закінчила Сумський державний педагогічний університет.
А ще в нас були небезпідставні сподівання на медалі в жіночій естафеті біатлоністок. І навіть нам, акредитованим на Іграх українським журналістам, нескладно було спрогнозувати склад української четвірки: сестри Віта і Валентина Семеренки, Юлія Джима й Олена Підгрушна. Саме такий склад українського квартету посідав у ті роки призові місця на чемпіонатах і кубках світу. На Іграх у Сочі вони підтвердили свої провідні позиції в біатлонній естафеті. Не тільки використали на вогневих рубежах мінімальну кількість додаткових патронів, лише п'ять, а й показали високі швидкості на лижні. Їхні найближчі суперниці - росіянки і норвежки - відстали приблизно на пів хвилини. Причому цього разу все складалося для наших спортсменок успішно на всіх етапах естафети.
Завдяки старанням Віти Семеренко, українська команда швидко зайняла першу позицію вже після стартового етапу. Головними конкурентками вважалися біатлоністки з Німеччини та Франції, але падіння та невдала стрільба Франциски Пройсс поставили хрест на шансах німецького квартету. Французька команда також зазнала невдачі: після падіння Марі-Лор Брюне їхні можливості зникли. Тож на трасі залишилися лише норвезькі та російські спортсменки. Юлії Джимі, яка отримала естафету від Віти Семеренко, потрібно було зберегти отриманий відрив. Варто зазначити, що до Олімпіади в Сочі Юлія перебувала в чудовій формі. Головне завдання полягало в тому, щоб продемонструвати точну стрільбу. В індивідуальних гонках це їй не завжди вдавалося, але естафета — це особливий вид змагань. Як зазначають самі спортсменки, тут особливо важливо налаштуватися і максимально зосередитися на трасі та вогневому рубежі, щоб не підвести команду. Саме так і пройшла свій етап Юлія Джима, не допустивши жодного промаху.
Кульмінацією змагань для наших біатлоністок став третій етап, який довірили пройти Валі Семеренко. У стрільбі стоячи вона допустила три промахи, але надія залишалася на три запасні патрони. Вона не могла собі дозволити помилки, проте Валя зуміла впоратися з хвилюванням і уникнула штрафного кола. Олена Підгрушна розпочала заключний етап з перевагою у 28 секунд над норвезькими та російськими спортсменками. Її виступ виявився вражаючим: вона як швидко бігла, так і точно стріляла. На фініші з трибун лунали вигуки російських фанатів: "Падай!". Проте Олена не спіткнулася і, завершивши естафету з тріумфом, опинилася в обіймах своїх подруг, які з нетерпінням чекали на неї на фінішній лінії.
Давайте коротко ознайомимося з кожною з учасниць цієї видатної естафети. Юлія Джима, родом з Києва, перейняла свою пристрасть до біатлону від батька Валентина Івановича, який є призером чемпіонату Європи, брав участь в Олімпійських іграх 1994 року та виступав на численних етапах Кубка світу. Юлія приєдналася до збірної України з біатлону в 2011 році, і вже в тому ж році вона стала чемпіонкою Європи в складі естафетної команди. У подальші роки їй вдалося ще двічі здобути перемогу на континентальному першості в естафеті та один раз - у спринтерській індивідуальній гонці у 2017 році. Вона також тричі ставала призеркою в естафеті на світових чемпіонатах. Найбільшим її успіхом, безумовно, стало участь у переможній естафеті на Олімпіаді в Сочі.
Олена Підгрушна з'явилася на світ 9 січня 1987 року в польському місті Легниця, розташованому в Нижньосілезькому воєводстві. Її дитинство минуло в селищі Велика Березовиця, що неподалік Тернополя. Олена отримала освіту в Тернопільському національному педагогічному університеті. Першими її тренерами у світі спорту стали Ярослав Гаяць, а також вчителі з Тернопільської загальноосвітньої школи №8 – Любов Літинська і Володимир Лесик. У п'ятому класі Олена стояла перед вибором між музикою (фортепіано) і біатлоном, і врешті-решт обрала біатлон. Після завершення навчання в школі, вона продовжила тренування під керівництвом Ігоря Починка та Євгена Колупаєва. Її перший значний успіх на міжнародній арені відбувся в 2006 році, коли вона здобула бронзову медаль на юніорському чемпіонаті світу в індивідуальному змаганні на 10 км. У 2013 році вона стала чемпіонкою світу в спринті. Олена є п'ятиразовою чемпіонкою Європи та неодноразовою призеркою світових і європейських першостей. Вона також здобула перемоги на етапах Кубка світу. Олена брала участь в Олімпійських іграх у Ванкувері, де її команда фінішувала шостою в естафеті, а також у Сочі, де вона здобула золоту медаль в естафетному змаганні.
Валентина Семеренко народилася 18 січня 1986 року в селищі Краснопілля Сумської області. У шкільні роки займалася лижними гонками. Тренер Григорій Шамрай порадив дівчині перейти в біатлон. Уже в 2004 році Валя була у складі олімпійської збірної України. Одна з найбільш досвідчених українських біатлоністок. Учасниця чотирьох Олімпіад. Найвище досягнення - золота медаль в естафеті на Іграх у Сочі. Чемпіонка та п'ятиразова призерка першостей світу. Переможниця та призерка багатьох етапів Кубку світу. Шестиразова чемпіонка Європи. Закінчила Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка.
Медалі, здобуті на двох останніх "Білих" Олімпіадах, тісно пов'язані з лижною акробатикою та одним видатним спортсменом. Олександр Абраменко, представник Миколаєва, став володарем медалей у Пхьончхані та Пекіні. У Пхьончхані він розпочав кваліфікацію, займаючи 9-те місце, але після повторного стрибка піднявся на четверту сходинку. Саме з цієї позиції він підійшов до фінального змагання, де ризикував, обравши найскладнішу програму для свого заключного стрибка. Перед Олімпіадою у нього не було можливості вдосконалити цей елемент. Після щасливого завершення змагань у своїх коментарях для українських ЗМІ спортсмен зізнався, що його перемога здається йому як казковий сон: "До останньої секунди боротьба була надзвичайно напруженою. Хвилини очікування останнього стрибка давалися важко. Мій фінальний стрибок став найкращим у сезоні. Вибратися на його виконання - це був великий ризик, але я з цим впорався і, сподіваюся, виправдав очікування не лише свої, але й всієї України".
Через чотири роки з моменту свого дебюту в Пекіні, Олександр Абраменко здобув срібну медаль на змаганнях, знову підтвердивши, що ризик може привести до успіху. У фіналі його перший стрибок був оцінений на четверте місце, а другий — на дев'яте. Вирішальний трюк з високою складністю (Back Double Full-Full-Double Full) він виконав майже ідеально, допустивши лише легку помилку при приземленні, що дозволило йому зайняти друге місце. Олександр Абраменко з'явився на світ у Первомайську в Харківській області, в родині військового. Пізніше його сім'я переїхала до Миколаєва, де він розпочав свої тренування в місцевій школі лижної акробатики під керівництвом тренерів Юрія Кобельника та Енвера Аблаєва. Він є випускником Миколаївського національного кораблебудівного університету імені Макарова. Абраменко брав участь у чотирьох зимових Олімпійських іграх, а також здобув перемоги та призові місця на етапах Кубка світу з фристайлу. У сезоні 2015-2016 років він став володарем кришталевого глобусу з лижної акробатики, а в 2019 році став срібним призером чемпіонату світу.
* * *
Незабаром у італійському курортному містечку Кортіна-д'Ампеццо пройдуть XXV зимові Олімпійські ігри. Ці ж дні сімдесят років тому це містечко вже ставало ареною для найкращих спортсменів зимових дисциплін. Серед них була й американська фігуристка Тенлі Олбрайт, яка здобула золоту медаль у своєму виді.
Ця перемога стала для неї справжнім тріумфом, адже вісім років тому вона пережила важку хворобу — поліомієліт, який міг призвести до повної нерухомості. Завдяки незламній силі волі, підтримці близьких та захопленню спортом, Тенлі Олбрайт змогла подолати цю тяжку недугу і в другій половині 1950-х років стати найсильнішою фігуристкою світу.
Нині на старти "Білої" Олімпіади в Кортіна-д'Ампеццо та Мілані знову вийдуть ті, хто приїхав туди із честолюбними намірами поборотися за найвищі місця у протоколах змагань, а головне - за омріяні кожним спортсменом заповітні олімпійські медалі. Сім десятиліть тому серед учасників змагань ще не було представників України. Нині ж їх - потужна команда: 46 атлетів. Побажаймо спортовцям вдалих стартів та успішних фінішів на альпійських аренах змагань.
Михайло Сорока, журналіст з акредитацією на десяти Олімпійських іграх
