"У мого батька серйозна травма, але він все ще на фронті": українська гімнастка розповіла про те, як вона несла олімпійський вогонь, висловила свою думку про місце російських спортсменок і поділилася своїм бажанням щодо подарунка для батька.

У 2024 році міністерка спорту Франції обрала 22-річну українку Марію Височанську як одну з тих, кому довірили нести олімпійський вогонь Парижа-2024. Чиновницю вразила історія чемпіонки Європи та бронзової призерки першості світу з художньої гімнастики, яка є донькою військового-кіборга. Батько спортсменки тримав ще оборону донецького аеропорту, а потім повернувся на фронт у 2022-му, не дивлячись на важку травму. А у цей час Міжнародна федерація гімнастики вирішила повернути на змагання представників країн-агресорок, що було вкрай важко і для Марії, і для її подруг по команді.

Після Олімпійських ігор 2024 року в Парижі, де українські спортсменки ледь не вибороли нагороди у командних змаганнях, Височанська вирішила завершити свою спортивну кар'єру, але залишилася активною у світі спорту. У бесіді з OBOZ.UA Марія поділилася, чим займається на даний момент, а також розповіла про новини, які стали для неї заміною свят. Вона також згадала про ставлення російських спортсменок до української команди ще до початку повномасштабного вторгнення та про пропозицію стати носієм олімпійського вогню.

- Олімпійські ігри 2024-го склалися не так, як хотілося б, зовсім трошки нам не вистачило для нагороди. І я про гімнастику справді довго не могла ані думати, ані тренувати. Просто хотілося, щоб в мене перестало боліти все, що боліло. Хотілося трохи відпочити, можливо, перемкнутися на щось зовсім інше. Трошечки поїсти? Обов'язково. Це перше, що було зроблено (сміється).

Проте я все ж усвідомлювала, що повернуся до спорту. Це частина мого життя, і я не можу уявити, як може бути інакше. Вісімнадцять років я провела в спортивному середовищі, і ця любов до спорту залишається зі мною. Так, був період, коли я не могла навіть дивитися на гімнастику в Instagram — відчувала перенасичення. Але з часом стало легше, і я потроху починаю повертатися до цього, адже це те, що я люблю.

Чи замислювалися ви раніше над тим, що чекає вас після завершення кар'єри?

Я усвідомлювала, що Олімпійські ігри 2024 року стануть моїми останніми змаганнями. Як найстарша в команді та її капітан, я вже мала поважний вік для гімнастки — 22 роки. Це вже не жарти (посміхається). У певний момент мені стало цікаво, що чекає далі? Яким буде моє професійне життя? Чи залишитися вдома і нічого не робити? Що я насправді хочу? Але ці думки більше стосувалися майбутнього, без чіткого уявлення про те, як все має складатися і з чого почати.

Концентрація була повністю зосереджена на спорті і на тому, що я роблю в даний момент — я віддавалася всім серцем і готувалася до Олімпіади-2024. Відкласти спорт і більше уваги приділити, наприклад, своєму майбутньому, я не змогла. Питання, чим я займатимусь після завершення кар'єри і чого прагну, виникло у мене лише тоді, коли я покинула килим і попрощалася. В той момент я задумалася: а що ж тепер далі?

У такі моменти підтримка є абсолютно необхідною. Я, будучи старшою, спостерігала, як частина команди залишалася на тренуваннях. Це були мої друзі, з якими ми провели багато часу разом, тренуючись щодня. Ми фактично були разом цілодобово. І от, коли ти виходиш зі своєї зони комфорту, де все знайоме, це схоже на рибу, що випливає в океан. І раптом усвідомлюєш, що твоє справжнє життя насправді там, за межами цієї бульбашки.

У художній гімнастиці значну частину нашого часу займають тренування. Ми рідко маємо можливість виходити в соціум. Після занять спортом ми зазвичай шукаємо взаєморозуміння серед інших спортсменів. Адже підтримка з боку батьків є абсолютно іншою та на іншому рівні.

Коли спортсмен отримує підтримку від колеги, який пройшов подібний шлях і вже досяг успіху поза спортом, це створює зовсім інше відчуття. Ти бачиш, що у нього все вийшло, він подолав всі труднощі, і незалежно від того, як завершилися Олімпійські ігри, це все врешті-решт минає. Однак відчуття самотності, яке могло виникнути в певний момент, залишається. Хоча навколо багато людей, бракує чогось справжнього та близького. Саме тому я вважаю, що найглибше зрозуміти спортсмена може лише інший спортсмен.

А чим ви зараз займаєтеся?

Зараз я в першу чергу зосереджена на відновленні свого здоров'я, адже пережила безліч травм, і це вимагає часу та зусиль. Тренуюсь трохи в Україні, але не в клубах — здебільшого на зборах або індивідуально. Поки що це мій спосіб життя, без чітких планів на майбутнє. Щодо повернення в збірну, то ні, я вважаю, що моя кар'єра як спортсменки завершена. У мене є особисті причини, чому я не планую повертатися. Проте спорт залишиться важливою частиною мого життя.

Довгий час російські та білоруські спортсмени залишалися поза міжнародною сценою, проте їхня присутність почала поступово відновлюватися, зокрема у галузі художньої гімнастики. Які емоції переживає атлет, коли він змушений змагатися або бачити поруч з собою на змаганнях представників агресивних держав, які, звісно, не можуть вважатися "нейтральними", незважаючи на всі заяви про це?

На справді, у гімнастичних змаганнях вже з цього року братимуть участь спортсмени з Росії, адже вони мають безліч нейтральних статусів. Але я хочу поділитися історією з 2021 року. Це був чемпіонат світу, що проходив у Японії, всього за два місяці до початку повномасштабного вторгнення. Ми проходили повз російську команду, і їхній капітан запитав: "Чому ви не вітаєтеся з нами?"

Коли я була капітаном, у мене виникло питання: чому ми повинні вітатися? Для більшої ясності хочу зазначити, що мій батько – кіборг, який воював у донецькому аеропорту і отримав серйозне поранення. Ця історія війни стала дуже близькою мені особисто. Я спостерігала за ситуацією, а команда, яка дивилася на свого капітана, також переживала ті ж емоції. І ось так все і сталося.

Проте були численні ситуації, коли на той момент вони лише починали звертати на нас увагу... Наразі білоруси вже давно займають своє місце на міжнародній сцені, і мушу визнати, що морально складно тренуватися разом з ними в одному залі.

Як зазначив президент Міжнародної федерації гімнастики, ви — мої діти, і вони також — мої діти, і я прагну створити простір миру. Давайте спробуємо, можливо, саме вони зможуть допомогти, і ми організуємо майданчик миру для всієї України, замість того, щоб змагатися з країнами-агресорами, які руйнують усе навколо, знищують наші спортивні зали, а ми залишаємося без світла і води. Конкурувати з ними з моральної точки зору дуже важко, адже ці країни поводяться надто зухвало.

Так склалося, що Росія у художній гімнастиці мала дуже велику вагу, але зараз через те, що було відсторонення, це трошки змінилося. Гімнастика стала чеснішою, цікавішою для багатьох. І не скажу, що їх там сильно чекають, але вони дуже багато роблять, щоб там все ж таки бути. І дуже багато роблять в інформаційному плані.

Ви згадали, що після відсторонення росіян від змагань, багато з них стали переходити під прапори інших країн. У цьому контексті цікаво почути вашу думку про олімпійську чемпіонку 2024 року Дар'ю Варфоломєєву. Хоча вона переїхала до Німеччини дещо раніше, до 2018 року вона змагалася в Росії та виступала в окупованому Криму. Чи був у вас якийсь контакт з нею, і чи відома її позиція з цього питання?

Ні, ми не маємо особливо явного спілкування. Проте можу відзначити, що вона добре знає гімн своєї країни і вільно говорить німецькою. Взаємодія з тренером проходить цілком адекватно. З їхнього боку не було жодних негативних проявів щодо нас.

Але є інше питання, адже зараз у збірній Німеччини з'явилася ще й Сімакова, яка тривалий час мешкала і тренувалася в Росії і виступала за неї на юніорських чемпіонатах світу. Ось там спілкування чисто російською мовою, пости - з Росії. І якщо Варфоломєєв позиціонує себе більше як німкеня, то про інших спортсменок я не можу так сказати.

- Після того, як представниці країн-агресорок почали виїжджати на змагання під іншими прапорами, чи була в ваш бік або команди чи інших дівчат якась агресія?

Це явище можна назвати звичним. З білорусами ми не дивимось один на одного, і між нами відчувається певна напруга. Ми намагаємось максимально віддалитися в різні кути приміщення, аби уникнути навіть мінімального контакту. Часто вони самі намагаються відійти. Однак ми не демонструємо, що відчуваємо себе менш цінними; скоріше, навпаки – ми займаємо свою позицію, а ви, будь ласка, залишайтеся на відстані, мовчіть і ховайтеся.

Сьогодні ми спостерігаємо за відтоком спортсменів з України в ряді видів спорту — вони переходять до інших громадянств і навіть здобувають медалі для нових національних команд. Однак у світі художньої гімнастики такої тенденції не помітно. Можливо, це має місце на початковому рівні, але серед відомих спортсменок ситуація залишається стабільною.

- Були пару випадків. У 2015 році другий номер збірної України в особистих змаганнях Елеонора Романова змінила громадянство на російське. І ще була одна дівчинка, яка спробувала себе в Ізраїлі, але ніде так і не засвітилася.

Це не відбувається з кількох причин. По-перше, отримати спортивне громадянство в іншій країні не так вже й просто. По-друге, при переході спортсмену надається рік карантину, а гімнастика — це дисципліна, у якій кар'єра здебільшого триває з 17 до 22 років. Якщо пропустити цілий рік, можна суттєво відстати від конкурентів. І насправді, випадків, коли хтось переходив, відсиджував рік і потім досягав успіху на п'єдесталі, одиниці. Тому такі рішення виявляються невигідними.

Чи випадково вам не ставили питання про зміну громадянства?

Ні, мені ніколи не було запропоновано таке, і я ніколи не замислювалася про це, адже з ранніх років маю яскраво виражену громадянську позицію. Важко уявити себе, представляючи іншу країну. Це видається мені абсолютно незвичним.

А взагалі і гімнасткам також приходить багато запитів про зміну громадянства. Можливо, не зараз, не під час повномасштабного вторгнення. Але були такі дуже часті випадки, як, наприклад, з боку Азербайджана, де дуже багато українок у збірній країни, у групових вправах - там половина з України.

В Ізраїлі проживає значна кількість українок. Проте, зазвичай, якщо вони вирішують змінити громадянство, то роблять це ще до досягнення рівня національної збірної, в ранньому віці. Ситуацій, коли гімнастка виступала на чемпіонаті світу і потім переходила до іншої країни, було дуже мало — лише два випадки.

Мені здається, ваша історія отримала значний резонанс у міжнародних ЗМІ, особливо після візиту батька на Олімпійські ігри в Парижі. Чи відчули ви на собі цю увагу? Як часто до вас звертались представники закордонних журналістів? Можливо, вам надходили пропозиції зняти документальний фільм, як це сталося з деякими іншими українськими спортсменами?

Я є частиною французького фільму, виконуючи роль однієї з героїнь. Моя особа привертала увагу, оскільки я несла олімпійський вогонь у Парижі. Це справді викликало інтерес у багатьох іноземних медіа. І знову ж таки, це було про спорт, Україну та силу. Коли мій батько, військовослужбовець, приїхав до Парижа, щоб підтримати мене, цю подію активно висвітлювали українські ЗМІ. Завдяки цьому багато людей дізналися про художню гімнастику, про її існування, і ця інформація стала частиною медійного простору.

Багато людей цікавляться, яким чином вас обрали для перенесення олімпійського вогню в той час.

Якщо я не помиляюся, міністр спорту Франції отримала анкети від українців. Вона висловила бажання, щоб саме я стала учасницею, оскільки моя історія як спортсменки і доньки військового її вразила. Мені просто зателефонували і повідомили, що мене обрали, запитуючи, чи згодна я. Я відповіла, що так, готова. Хоча ще не обговорила це з тренером, я зроблю все можливе, щоб взяти участь, адже усвідомлюю, наскільки це важливо.

У моєму житті були дві можливості взяти участь в Олімпійських іграх, а бути капітаном і нести олімпійський вогонь від цілого континенту – це щось неймовірне. Чи повториться це ще колись? Вогонь, який я ніс, був доволі важким, але емоції від цього досвіду залишаться зі мною назавжди. Це був унікальний момент, який я ніколи не відчував раніше, і, напевно, подібного більше не випаде.

Яка нині ступінь роз'єднаності у вашій родині?

- Тато постійно на фронті. Він може приїхати буквально на тиждень, і це через стан здоров'я, бо в нього є група інвалідності і важка травма голови. Але він все одно з 2022 року продовжує бути на фронті. Мама живе у Львові, я - у Києві, тому ми зараз розкидані по всіх кутках, але у нас все одно дуже хороший зв'язок, ми дуже добре спілкуємося, підтримуємо одне одного. І навіть незважаючи на відстані, як донька я відчуває цю любов і турботу.

- Нещодавно минули різдвяні та новорічні свята, чи є якісь у вас традиції, яких дотримуєтесь з року в рік?

- Раніше, звичайно, Різдво було у родинному колі. А зараз дуже сумно, тому що стіл практично порожній, взагалі не має за ним людей. Новий рік для нашої сім'ї не є якимось святом, ми більше за Різдво. Й зараз складно говорити про свята у таких реаліях. Коли тато відповідає, що живий і здоровий, це для нас свято, напевно, найбільше.

Який би подарунок ти найбільше прагнув отримати?

- Я хочу отримати подарунок у вигляді тата, якого я везу на відпочинок, тому що він не вміє відпочивати, він не вміє розслаблятися. А я хочу, щоб він все ж таки відчув це, бо життя йде, і його життя йде, і онуки ростуть. І мені сумно це бачити.

Коли він вирушив у подорож у 2022 році, його онук ще був малюком, що не вмів ані говорити, ані ходити. Тепер вже настав час йому йти до школи, і це викликає гіркоту. Батькові також сумно, що можна помітити у його погляді. Тому моя найбільша мрія – просто взяти онука, зібрати валізи і відправитися кудись далеко від усіх турбот, щоб він зміг відчути себе звичайною, щасливою дитиною.