Від олігархічного спорту до колгоспної ліги. Що може означати ймовірний крах Ворскли?

Менше, ніж за три тижні до завершення канікул Першої ліги, Ворскла повернулася на перші шпальти українських ЗМІ. Повернулася вперше за багато років - напевно, з 2018-го, коли грали з Арсеналом, якщо не з перемоги в Кубку-2009 - але навряд чи сама цьому рада.

На початку тижня "Суспільне Полтава" повідомило, що жіноча і чоловіча команди Ворскли призупинять роботу. Президент клубу тут же спростував ці новини, але з істотними застереженнями:

"Ні, поки що це неправда. Нічого поки що не ставиться на паузу. Буде якась інформація - ми оголосимо, опублікуємо заяву. Поки що ні. Так, передчасно говорити, що клуб закривається. У якому стані клуб? Проблем немає тільки в тих, хто вже на кладовищі.

Є власники та керівництво клубу, які активно займаються вирішенням цих питань. Чи можна очікувати на офіційне повідомлення від клубу найближчим часом? Так, воно може бути, але також не виключено, що його не буде. Ситуація непроста, але має свої перспективи.

У вівторок Валерій Куценко, який наразі виконує функції головного тренера, підтвердив свої переживання:

"Чи відбудуться наші ігри в другій половині сезону? Наразі нічого конкретного сказати не можу. Ми займалися тренуваннями, мали вихідні, а сьогодні починаємо паузу. Керівництво пообіцяло, що через кілька днів надасть остаточні новини."

У будь-якому разі навіть якщо Ворскла офіційно розформується сьогодні, це не стане громом серед ясного неба. Швидше дивує, що полтавці трималися так довго, ще й посилювалися з претензіями на першу трійку УПЛ у перший рік повномасштабного вторгнення.

Клуб досягнув певного світового рекорду, отримавши п’ять (!) трансферних заборон. Виліт з УПЛ лише підкреслив прощання з усіма провідними гравцями, навіть з ветеранами. І хоча вони не шукали інші варіанти, Олександр Скляр обрав грати в тій же Першій лізі, але в команді Чорноморець.

Якщо згадати про власника клубу, стає дивно, що Ворскла протрималася до 2026 року. Клуб все ще під контролем Костянтина Жеваго, і ось кілька важливих фактів про нього:

13 лютого 2025 року на Жеваго були накладені санкції, що включають блокування активів, тому, ймовірно, найближчим часом на Ворсклу також чекають суттєві зміни. Проте Костянтин Валентинович, мабуть, вже звик працювати в умовах тиску протягом останніх років. Навіть після початку повномасштабного вторгнення він стикався з такими викликами, як:

1. арешт у Куршевелі;

2. суд про його екстрадицію;

3. відмова екстрадиції з Франції;

4. "Арешт у форматі заочного провадження в Україні".

Ворскла, що в Першій лізі виграла 5 матчів із 18, уже до зимової перерви перекреслила будь-які надії (якщо вони в когось були) на повернення до еліти - і, мабуть, зовсім уже перестала бути активом. Здавалося б, звичайна історія для воєнного часу, але... Просто так взяти до відома і перегорнути сторінку не виходить.

Ворскла, хоч як це може звучати, була значно більше, ніж звичайний український футбольний клуб.

Вона досягла значних успіхів у своїй кар'єрі. Найяскравішим з них, безумовно, став Кубок України 2008/09, коли в фіналі команда перемогла Шахтар. Однак це не єдине її досягнення. Два комплекти бронзових медалей були здобуті абсолютно різними поколіннями гравців: згадуємо Сергія Чуйченка, Андрія Ковтуна, Івана Яремчука та появу майже 40-річного Івана Шарія у 1997 році. Не можна не згадати також Юрія Коломойця, Павла Ребенка, Дмитра Різника, Ардіна Даллку та камео Михайла Сергійчука 2018 року.

Також варто згадати п'яте та шосте місця, які команда здобула в кінці 2000-х – на початку 2010-х років. Ці досягнення мають не менше значення, ніж "бронзові" медалі. Ворскла займала ці позиції, змагаючись з висококласними і добре укомплектованими командами, і іноді навіть здобувала перемогу над такими грандами, як Динамо, Шахтар і Дніпро.

Фактично, результати у єврокубках свідчать про те, що ця команда дійсно виявилася найсильнішою: у 2011 році полтавці здолали бухарестське Динамо на стадії кваліфікації Ліги Європи та зіграли внічию зі Стандардом і Копенгагеном у груповому етапі. Тоді їх навіть критикували за невдалі виступи у єврокубках...

У часи розквіту Ворскли команда мала своїх яскравих зірок. Арменд Даллку безсумнівно вважався кращим захисником, ніж Ардін, який вперше вийшов на поле в 2016 році. Цікаво, що у полтавців була довга традиція: албанські брати мали неймовірну спадковість (Арменд прибув ще у 2005 році і залишився в Полтаві на 11 років, тоді як Ардін вступив до академії Ворскли у 2012 році і став вихованцем українського футболу). Однак навіть інша спадковість у команді виявилася більш помітною, ніж у багатьох інших клубах.

Володимир Чеснаков провів у Полтаві вражаючі 17 сезонів. Він розпочав свою кар'єру у Ворсклі і там же її й завершив, граючи як опорний півзахисник, так і центрбек, зігравши загалом 416 матчів. Ігор Пердута, у свою чергу, залишався в клубі протягом 14,5 років, але лише останні проблеми змусили його перейти до Зорі. Цікаво, що він також отримував виклики до національної збірної саме з Ворскли.

Скляр провів у Ворсклі цілих 13 років, а про Даллку вже було згадано раніше. Сергій Долганський та Павло Ребенок присвятили Полтаві по десять років, і варто зазначити, що обидва згодом стали асистентами тренерів, що підкреслює їх внесок у розвиток команди.

Автором вирішального гола у фіналі Кубка став Василь Сачко, і хоча він не потрапить до списків найкращих гвардійців та бомбардирів, адже дебютував у Ворсклі у 33 роки, його внесок не менш значущий. Як головний тренер клубу, він привів команду до бронзових медалей. Завдяки таким досягненням у Ворскли сформувалося не просто збіговисько з 20 гравців та тренера, а справжня команда-сім'я. Ворскла мала своє обличчя.

Цікаво, що це також приносить чималу практичну користь. Долганський, ставши тренером воротарів, підготував для команди Шахтар аж двох голкіперів підряд: Різника та Фесюна. Не можна забувати й про Павла Ісенка, який наразі грає в румунській Університаті. Чи змогли б ці воротарі, по-перше, потрапити в цю систему (варто зазначити, що Фесюн не з Полтави, а народився в Чернігові), а по-друге, досягти великих висот, якби не було людей, які там працюють тривалий час?

Сумніваюся. Не кажучи про те, що Скляр, Даллку, Пердута, Чеснаков, ще раз Даллку десятиліттями давали змогу клубу бути спокійними за позиції і не витрачати зайві гроші.

У клубу справи з академією йшли досить добре. Щодо воротарів, варто відзначити, що Ісенко та Різник, незважаючи на всі свої таланти, все ж залишаються в тіні Пятова. Крім того, серед гравців можна згадати Ребенка, Безуса, Громова, Пердуту, Чеснакова, Чичикова та навіть молодшого Даллу, який хоч і виступав за збірну Косово, все ж таки залишається "своїм" для команди.

Микола Павлов, якого я злочинно довго, як для матеріалу про Ворсклу, не згадував раніше, тому й отримав оффер від Іллічівця, який комплектувався молоддю Шахтаря, що давав шанс усім: навіть гравцеві одного матчу Олегу Бараннику.

У Ворскли, безперечно, були й легендарні матчі. Нападник Баранник відзначився двома голами у зустрічі з бухарестським Динамо, що дозволило команді пробитися до групової стадії Ліги Європи. Проте, за всю іншу частину своєї кар'єри (!!!), він зміг забити лише 10 голів. Ця гра стала частиною футбольного епосу Полтави, так само, як і драматичний матч з рахунком 4:3 у їхній першій зустрічі з Динамо. Тоді кияни не змогли виправити ситуацію, незважаючи на голи Реброва, Шкапенка та Максимова, який згодом став тренером Ворскли. А про фінал Кубка й говорити не доводиться.

Не обійшлося й без прикрих поразок, які також залишили свій слід в історії. Лісабонський Спортинг до останньої хвилини гри в Полтаві поступався 0:1, проте в додатковий час зумів забити два голи і вирвати перемогу.

У той час у складі полтавців виступав і лондонський Арсенал, і як же прикро, що через воєнний стан домашній матч довелося перенести до Києва! У столиці України команда зазнала поразки з рахунком 0:3, а на виїзді програли 2:4. Чеснаков і Шарпар вразили ворота самого Бернда Лено...

Ми всі довгі роки сподівалися, що футбол нарешті позбудеться "олігархічної" природи і не буде залежати від примх однієї особи. Проте Ворскла залишалася одним із останніх острівців того чемпіонату, де клуби не розпадалися щороку. Це був чемпіонат, в якому планували на 5-10 років наперед, мали своїх легенд та відданих вболівальників.

Ми дуже низько впали, якщо Ворсклу доводиться наводити як приклад роботи з уболівальниками - але факт є факт. Тепер футбол не олігархічний, а "царьковий". Грошей на клуб УПЛ вистачає не тільки у магната, а й в успішного сировара - але лізі це на користь не пішло.

Кам'янська Сталь провела три сезони у вищій лізі. Чи можете ви пригадати хоча б одного футболіста з цієї команди? А як щодо останньої версії ФК Львів? А що ви скажете про Зірку?

Полісся та ЛНЗ у цьому контексті, безумовно, залишають позитивне враження. Однак, у загальному плані, ситуація виглядає так, що з процесом "деолігархізації" наш футбол втратив найцінніше, але залишився з найгіршими аспектами. Клуби, які повністю залежать від одного власника, залишилися на місці — просто тепер цей власник може вимагати, щоб його виходили на поле.

В академіях тепер чимало представників УПЛ, але про їхній розвиток навіть не йдеться. Спадкоємність тут залишилася лише на папері, адже всі живуть лише сьогоднішнім днем. Фанати, здається, зовсім не враховуються: керівництву таких клубів, як Кудрівка та Епіцентр, набагато зручніше, коли на трибунах тільки вони і їхні прибічники.