Зібрали військових полонених на заміновану баржу та відвезли в море: як українському гімнасту вдалося врятуватися, чому його не впізнала мати та як він став іконою Олімпійських ігор.

3 серпня 1952 року в Гельсінкі відбулася урочиста церемонія закриття літніх Олімпійських ігор, на яких вперше виступала команда Радянського Союзу. Найбільшу кількість золотих медалей серед усіх учасників здобув український гімнаст Віктор Чукарін. Цей талановитий спортсмен, родом з Донеччини, під час Другої світової війни пережив 17 концтаборів, жорстокі катування та нечувані умови. Проте у Фінляндії йому вдалося завоювати абсолютну перемогу.

Цікаво, що ані мама, ані сусіди не вірили у талант Віктора, радянська влада розбила його сім'ю, а нацисти робили все, щоб загнати спортсмена в могилу. Однак усе це тільки загартувало майбутнього семиразового олімпійського чемпіона та справжню легенду спортивної гімнастики, який об'єднав Маріуполь і Львів та чиї рідні місця зараз перебувають під окупацією Росії.

1. ПОМЕР ЧЕРЕЗ ЛИСТ. Віктор Чукарін народився 9 листопада 1921 року на Донеччині у невеликому селищі Хрещатицьке неподалік Маріуполя, куди невдовзі й переїхала родина. З дитинства Віктор був дуже активним - справжнім шибеником. Чим він тільки не займався - плаванням, футболом, веслуванням. Паралельно пробував різні елементи у дворі на перекладині.

Тренер шкільної секції побачив, що хлопець має талант і запросив його цілеспрямовано займатися спортивною гімнастикою. Проте нове захоплення Віктора не подобалося ані матері, ані її рідним. Це ж не професія! Тому спочатку Чукарін вступив до металургійного технікуму. Однак невдовзі зрозумів, що не може без гімнастики.

Коли майбутній чемпіон вирішив подати документи до Київського технікуму фізичної культури, хлопця підтримували лише старший брат та молодша сестра. Батька на той момент поруч не було - його репресувала радянська влада. І все через лист румунським родичам, у якому він просив допомогти сім'ї продуктами. А надворі стояли голодні для України 30-ті роки. Незабаром Чукарін-старший помер далеко від родини...

"Віктор часто чув від сусідів: «Сильний, але недалекоглядний хлопець», коли ділився своїм прагненням стати гімнастом і отримати освіту в Києві."

"У кожного хлопця справа як справа. Одні на заводі труби роблять. Інші - на військову службою йдуть. Треті - в море подалися. А що це за справа - фізкультура твоя?", - обурювалися родичі мами.

"Ніколи ще не виїжджав я в таку далечінь, та й домашніх не відразу вмовив. "Навіщо тобі ця гімнастика", - заплакала мати. - Пішов би на якусь іншу спеціальність, хоч на медичну". "Що ви, матусю, якщо є у Віктора до цієї справи бажання, не будемо його неволити", - заступався брат Павло, - згадував Чукарін у книзі "Шлях до вершин".

Сестра також намагалася переконати матір, підкреслюючи, як Віктор змінився після початку занять у секції: він більше не "блукає з місцевими бездельниками", став успішніше вчитися та більше допомагати вдома. Попри рішучу опозицію з боку родичів матері, Віктор був непохитний у своєму бажанні. Якщо ж йому не вдасться досягти успіху в гімнастиці, він готовий буде влаштуватися різноробом на завод.

Проте молодому чоловіку вдалося досягти успіху - у віці 19 років він здобув титул чемпіона України та отримав звання майстра спорту СРСР.

17 КОНЦТАБОРІВ. Наразі ми можемо лише припускати, скільки медалей та титулів міг здобути Чукарін, якби не спалах Другої світової війни. Цей талановитий гімнаст зупинив свою кар'єру і добровільно вирушив на фронт. Спочатку він брав участь у захисті Києва, а згодом воював під Полтавою, де отримав важке поранення, зазнав контузії і потрапив у полон до німців.

У концентраційних таборах гімнаст провів три з половиною роки, переживаючи жахливі умови. Протягом свого ув'язнення Чукарін відвідав 17 різних в'язниць, серед яких був і Бухенвальд, де йому довелося витримати тортури та хвороби. Його особистість зникла, і він залишився лише з номером "10491".

На очах Віктора відбувалися жахливі масові страти військовополонених, сотні, а можливо, й тисячі людей гинули від голоду та хвороб. Проте українець не лише витримував ці жахи, а й знаходив можливість вивчати гімнастичні навички. Перед війною німці вважалися найкращими атлетами. Іноді Чукарін мав можливість спостерігати за тренерами, які виконували складні гімнастичні вправи.

Коли війна підійшла до свого завершення, і німецьке командування усвідомило свою поразку, Віктора разом з іншими військовополоненими загнали на заміновану баржу та відправили в море. На щастя для гімнаста, англійські військові помітили судно і встигли врятувати людей на борту до того, як сталося вибух.

"МАМО, Я ПОВЕРНУВСЯ". Після всіх пережитих жахів "найгуманніша" радянська влада намагалась посадити Віктора як ворога народу за те, що він знаходився у полоні. Але за талановитого гімнаста та добру людину заступилися тренери. Після тривалих розбірок Віктор повернувся до рідного Маріуполя тільки в жовтні 1945 року... Від його будинку залишилася тільки почорніла купа каміння.

Чукарін не міг бути впевненим у долі своїх близьких. Сусіди не впізнали хлопця, який після полону важив лише 40 кг. Навіть його рідна мати не впізнала сина, і вже встигла запалити свічку за упокій душі свого сина-військового. "Мамо! Це я, я повернувся!", - вигукнув тоді солдат до втомленої та змученої жінки.

Мати злякано повернулася в мій бік, недовірливо похитнувши головою. Не впізнала! Підійшла ближче і, раптово нахиливши мою голову, провела по ній трясучою рукою. "Це ти! Мій синочку!", - вирвалося з її уст, сповнене сліз. Я ж зовсім забув про той слід, що залишився з тих часів, коли я, будучи хлопчаком, впав зі скирти. Про цей рубець. Але хіба мати може забути таке?, - пригадував Віктор.

Чукарін повернувся настільки виснаженим, що ніхто не вірив, що він зможе набрати колишню фізичну форму та повернутися у великий спорт. Але той характер, який дозволив йому стільки часу виживати у полоні, допоміг і поступово відновитись.

БРУСЕВИЧ. У вересні 1946 року Чукарін переїхав до Львова і вступив до місцевого Інституту фізкультури, розраховуючи на підтримку проректора Абрама Ліпмана, який був його викладачем ще у Київському технікумі.

Повоєнні часи виявилися надзвичайно складними для всіх, особливо для тих, хто приїхав до міста без близьких. Щоб забезпечити себе під час навчання, Віктор працював двірником, підзаробляв вантажником і водночас знаходив час для інтенсивних тренувань.

До першому повоєнного чемпіонату СРСР 1946 року Чукарін ще не встиг як слід підготуватися і посів 12 місце. Але через рік піднявся на п'яте, а 1948-го нарешті став найкращим у Союзі у вправах на брусах. І тим самим Віктор започаткував золоту традицію українців на цьому снаряді. Вже за часів незалежності олімпійськими чемпіонами на брусах ставали Валерій Гончаров та Олег Верняєв.

Паралельні бруси були улюбленим снарядом Чукаріна, на яких він досягав досконалості у кожному елементі, ставши практично непереможним. За це його охрестили Брусевичем. У 1949 році Віктор здобув титул абсолютного чемпіона СРСР і зберіг його протягом наступних двох років, автоматично ставши провідним спортсменом національної збірної.

У грудні 1951 року стало відомо, що в наступному році Радянський Союз вперше візьме участь у літніх Олімпійських іграх, що відбудуться в Гельсінкі. Ця подія була мрією Віктора, проте за півроку до змагань у Фінляндії він прийняв виклик свого товариша по збірній. Під час змагання на витривалість з хрестом Віктор травмує руку.

«До вечора тягучий біль не відпускає мене ні на мить. Важко натягнути піджак, не можу взяти на руки доньку. І в голові постійно крутиться одна думка: "А що ж буде з Олімпіадою?" Висновок лікаря-травматолога: розрив сухожилля двоголового м'яза», - ділився спогадами Чукарін.

НЕМОЖЛИВО ОБІГРАТИ. Але й травма не стала на заваді українському гімнасту. Через півроку на Олімпіаді в Гельсінкі 30-річний Віктор, який пережив 17 концтаборів, став найтитулованішим спортсменом збірної СРСР. Українець виграв чотири "золота" та два "срібла", у тому числі переміг у абсолютній першості. І прославив країну, яка морила його сім'ю голодом та забрала батька.

Проте Віктор був сповнений пристрасті до гімнастики і здобував медалі в величезних кількостях. У 1954 році в Римі він здобув титул абсолютного чемпіона світу. Свій високий рівень майстерності він підтвердив на Олімпійських іграх 1956 року в Мельбурні. В Австралії основними конкурентами радянських гімнастів були японці з їхньою бездоганною технікою, але Чукарін зіграв ключову роль у тому, щоб СРСР здобув "золото" в командному заліку.

Однак справжня подія сталася під час абсолютного фіналу, коли глядачі стали свідками захоплюючої дуелі між українцем та японцем Такасі Оно. Щоб здобути перемогу, Віктору необхідно було перевершити свої власні досягнення та отримати щонайменше 9,55 балів за вправи, які йому не подобалися. І Чукарін здійснив це в 35 років! Точний результат – 9,55. "Перемогти його неможливо", – лише й зміг промовити вражений японський спортсмен.

З Мельбурна Віктор привіз три золоті медалі, "срібло" та "бронзу", ставши семиразовим олімпійським чемпіоном і завершивши кар'єру непереможеним. До речі, українець і досі входить до топ-25 найтитулованіших олімпійців в історії.

ВЛАСНІ ВУЛИЦІ. На жаль, не так часто трапляється, що будуючи блискучу кар'єру, спортсмен встигає створити і щасливу родину. Але Віктору і це вдалося. Своє кохання, гімнастку Клавдію Зайцеву, він також знайшов у залі, а 1948-го закохані побралися у Львові. Разом вони виховували трьох доньок - Інну від першого шлюбу Клавдії Іванівни, а також спільних Вікторію та Ольгу.

Після завершення своєї спортивної кар'єри Чукарін зайнявся викладацькою діяльністю на кафедрі гімнастики. У 1967 році йому присвоїли звання міжнародного судді, а в 1971 році він став завідувачем кафедри гімнастики у Львівському інституті фізичної культури. Багато говорили, що його співпраця зі збірною СРСР не склалася, оскільки Віктор, будучи прямолінійним і чесним, не бажав брати участь у політичних іграх і шукати прихильності у кремлівських можновладців.

Однак, цей славнозвісний гімнаст підготував більше ніж 20 майстрів спорту, серед яких олімпійський чемпіон 1980 року Богдан Макуць. На жаль, у 1984 році Віктор Чукарін пішов з життя у Львові, досягнувши 62-річного віку. Ймовірно, його здоров'я, підірване в таборах та спортивних залах, дало про себе знати. Проте пам'ять про нього живе й досі.

Вулиці на честь великого гімнасту є у Львові та рідному Маріуполі. А у німецькому місті Домбостон, ще за життя Чукаріна, відкрили музей видатного українського спортсмена.

"Він був надзвичайно привабливим чоловіком! Від нього випромінювала якась... не знаю, доброта, чарівність, але не звичайна чоловіча краса. Він просто був прекрасною особистістю. У всіх сенсах. Як зворушливо він завжди розповідав про свої дочок! Я дивилася на Віктора Івановича, як на справжнього бога гімнастики," - пригадувала олімпійська чемпіонка з фехтування Галина Горохова.

Раніше OBOZ.UA ділився захоплюючими історіями з життя видатної гімнастки Дерюгіної: вона пережила війну, виховала доньку, яка стала номером один у світі, а також продовжувала тренувати до 90 років.